Оцінюючи проект закону про скасування так званої адвокатської монополії, необхідно розрізняти два аспекти: саму ідею виняткового представництва адвокатами осіб в суді і проблеми її реалізації в українських реаліях.
На це звернув увагу голова ВКДКА Сергій Вилков, коментуючи виданню «Юридическая практика» проект Закону «Про внесення змін до Конституції України (щодо скасування адвокатської монополії)» (реєстр. № 1013):
– Затяті критики чинної норми ст. 131-2 Конституції змішують ці два аспекти, керуючись деструктивними за своєю суттю інтересами. «Тут я маю на увазі необгрунтовані претензії до роботи органів адвокатського самоврядування, – пояснив очільник ВКДКА. – За будь-якої найменшої можливості їх висловлюють наші колеги (діючі та колишні). Останнім свого часу не вдалося реалізувати владні амбіції і сьогодні вони намагаються будь-якими способами змінити волю адвокатської спільноти, виражену після прийняття профільного закону на установчому з’їзді.
І оскільки зробити це в рамках законної процедури не виходить (у вищому органі адвокатського самоврядування такі «ініціативи» не знаходять підтримки), задіюються всі можливі альтернативні способи тиску – від критиканства в соцмережах і чорного піару до проектів перезавантаження інституту адвокатури через законодавчі зміни. В якості одного з яскравих прикладів тут можна згадати сумнозвісний законопроект №9055 «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», що просувався представниками минулої влади. Але тоді об’єдналося професійне співтовариство і змогло відстояти свої права, довівши свою зрілість, незалежність і самодостатність.
А внутрішні руйнівні мотиви не повинні впливати на конституційні зміни, що стосуються питання реформування судової системи, важливою складовою якої є і інститут адвокатури. Іншими словами, критика діяльності Національної асоціації адвокатів України по реалізації завдань адвокатського самоврядування не може лежати в основі реалізації ідеї скасування виключного представництва адвокатами інших осіб в суді.
Якщо перше питання (робота НААУ) відноситься до внутрішньої організації самого інституту – може обговорюватися і розв’язуватися в рамках реалізації механізмів, встановлених чинним законом (конференції та з’їзди), то друге питання (адвокатська монополія) зачіпає вже інтереси бізнесу і громадян, а також прямо пов’язане з реалізацією державою конституційної гарантії права кожного на професійну правову допомогу (ст. 59 Основного Закону). Але ж ця гарантія аж ніяк не обмежується питаннями захисту осіб від кримінального обвинувачення.
Більш того, саме для реалізації даної гарантії і передбачений інститут адвокатури, що прямо записано в ч. 1 ст. 131-2 Конституції: «для надання професійної правничої допомоги в Україні діє адвокатура». І ця норма залишається незмінною, навіть в разі прийняття змін до Конституції в редакції проекту №1013, запропонованого Президентом.
У взаємозв’язку положень ст. 59 і ч. 1 ст. 131-2 Конституції проглядається необхідність і обгрунтованість виняткового представництва адвокатами інших осіб в суді. Якість такого представництва, а, відповідно і можливість ефективного захисту прав людини як раз і забезпечується існуючою сьогодні системою допуску юристів до професії адвоката, особливим інструментарієм в арсеналі захисту (наприклад, адвокатський запит), додатковими зобов’язаннями і обмеженнями (згадаємо адвокатську таємницю), встановленими гарантіями діяльності, а також Правилами адвокатської етики і відповідальністю за їх порушення.
Повністю матеріал видання «Юридическая практика» можна прочитати за посиланням.
24.09.2019